Видатні житомиряни

У Житомирі народилося та розвивало свій талант багато видатних людей, серед яких національні та культурні діячі, музиканти, композитори й науковці. Детальніше про видатних житомирян, які стали відомими на весь світ завдяки своєму талантові та важкій праці розповість zhytomyrski.

Микола Сціборський

Народився культурний діяч 28 березня 1898 року у Житомирі. Його родина – дворяни, а самого Миколу Сціборського призвали служити у царській армії, де він отримав звання капітана. 1917 року під час Української національної революції він вступає до армії УНР, 1920 року йому було присвоєно звання підполковник кавалерії. 

Микола Сціборський після невдач, яких зазнав український визвольний рух, емігрує до Європи. Так, у 1929 році він отримує диплом інженера економіки в Українській господарській академії, що у  місті Побєдради в Чехословаччині. Проте бути політично активним не перестає. У 1925 він спільно з однодумцями ініціює заснування Легії Українських Націоналістів, яка спільно з іншими угрупованнями, зокрема із Українською військовою організацією (УВО), стала у витоків створення  Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 році. Миколу Сціборського обрали членом Проводу українських націоналістів (ПУН), також він обіймав посаду заступника очільника Проводу. 

У липні 1941 року Микола Сціборський приїжджає до Житомира разом з іншими членами похідної групи. У серпні 1941 року він загинув у Житомирі разом з Омеляном Сеником. 

Варто розповісти ще про один вид діяльності, яким активно займався Микола Сціборський – видавництвом книг та публіцистикою. Так, завдяки йому у місті Прага виходив друком орган Проводу українських націоналістів під назвою “Розбудова нації”. Також Микола Сціборський причетний до заснування часопису “Українське слово”, який виходив друком у Парижі. 

Теоретик українського націоналістичного руху

Його найбільш значущими роботами слід вважати праці “Робітництво та ОУН”, яка вийшла друком у 1932 році, “ОУН та селянство”, яка була видана у 1933 році, “Націократія” 1935 року видання, «Національна політика більшовиків в Україні», яка побачила світ у 1938 році, того ж року вийшла друком праця “Сталінізм”, а 1939 року – “Земельне питання”. 1940 року була видана праця “Україна в цифрах”, у 1941 році – “Демократія”.

Також варто зазначити, що Микола Сціборський – співавтор проєкту Конституції України, який побачив світ у вересні 1939 року. 

Загинув Микола Сціборський у місті свого народження, у Житомирі. Сталося це 30 серпня 1941 року через атентат (політичне вбивство). Поховали великого культурного діяча на території Преображенського собору у Житомирі.

У березні 2014 року у Житомирі на могилі Миколи Сціборського було відкрито пам’ятний знак, там відбуваються мітинги, організовані місцевими націоналістичними організаціями.

Сергій Корольов

Український вчений, науковець, який народився у Житомирі. Працював у галузі ракетобудування та космонавтики.

Сергія Корольова прийнято вважати зачинателем галузі практичної космонавтики. Так, зокрема, він очолював ракетну програму СРСР, а також завдяки його діяльності  запущено перший штучний супутник Землі та перша людина полетіла у космос. 

Біографічна довідка

Академік народився у родині уродженця Білорусі, Павла Корольова, який за фахом був викладачем та працював у першій гімназії Житомира та доньки українського купця родом з Ніжина Марії Миколаївни. 

Оскільки стосунки батьків не склалися і шлюб було розірвано, починаючи із трирічного віку Корольов проживав у Ніжині у бабусі з дідусем. 

Матір Сергія Корольова здійснила свою мрію та розпочала навчання на Київських вищих жіночих курсах, час від часу їздила до сина та працювала у канцелярії у тому ж самому навчальному закладі.  Втім, курси було перебазовано до Саратова. Батьку натомість забороняли бачитися з сином, тож він відстоював своє право займатися вихованням Сергійка через суд, у результаті лише отримав “можливість” допомагати сину фінансово. 

Про дитинство Корольова відомо, що йому не вдалося побудувати дружні стосунки із однолітками, натомість він із ранніх років зацікавився наукою. Так, після того, як майбутній академік навчився читати та писати, почав вивчати арифметику, якою оволодів із легкістю. Так, його матір згадувала про те, що його навчався він з власного бажання та із легкістю засвоював нові знання, а оскільки дозвілля організував собі сам, то навчився самостійності та ініціативності. 

У 1916 році шлюб батьків Корольова було офіційно розірвано, у листопаді 1916 року мати узаконила стосунки із інженером-електриком Григорієм Баланіним, якого було скеровано на роботу до Одеси. Тож Сергій Корольов іде до школи у Одесі, а саме вступає до Третьої гімназії. Втім, навчатися там майбутньому науковцю не судилося, адже у зв’язку із революцією гімназію було закрито. Натомість вітчим віддав Корольова на навчання до модельного гуртка при портовому клубі. 

Кар’єра академіка Сергія Корольова

Під час навчання в університеті Корольов працює на заводах, де є авіаційна промисловість та проходить шлях від техніка до інженера-конструктора. Протягом 1928-1930 років, паралельно із роботою, він отримує диплом льотчика у результаті завершення навчання у школі планеристів та пілотів-майстрів тривалого польоту. 

Планер, який сконструював Корольов спільно з Іллюшиним, вперше було показано на загал у 1929 році, у рамках планерних змагань в Криму. Апарат мав назву “Коктебель”, на честь місця, де було організовано політ. 

Корольов планує показати світу свій планер СК-3 „Червона зірка“ під час VII Всесоюзного зльоту планеристів восени 1930 року, втім, хворіє на тиф, відповідно, замість нього політ здійснює пілот Степанчонок, який виконує петлю Несторова на висоті сто метрів від землі, а потім, після набору висоти, виконує її ще два рази. 

Через ускладнення після тифу, у січні 19331 року Корольов набуває інвалідність, страждає від загрозливого головного болю, проте не забуває про наукову діяльність. Так, він приступає до вивчення праці Ціолковського “Реактивний аероплан”, працює над кресленнями, проводить розрахунки, стан його здоров’я покращується. Одужавши, академік повертається до роботи у галузі авіапромисловості. У вільний від роботи час Корольов відвідує гурток Товариства сприяння обороні, авіаційному та ХІМІЧНОМУ будівництву. 

Разом з тим Корольов доходить до висновку, що гвинтова авіація більше йому нецікава, адже втратила свою актуальність. У 1931 році на базі Товариства сприяння обороні, авіаційному та ХІМІЧНОМУ будівництву організовують Групи вивчення ракетного руху, учасники яких працюють на громадських засадах, до їхньої роботи долучається і Корольов. У віці 25 років, у липні 1932-го, Корольов здобуває посаду начальника Групи вивчення ракетного руху на безоплатній основі. 

Основна робота академіка кипить у Центральному аерогідродинамічному інституті ім. М. Є. Жуковського. Його група отримує у користування підвал на Садово-Спаській вулиці. Завдяки Корольову групі надають фінансування. У рамках  Групи вивчення ракетного руху було спроєктовано, виготовлено та випробовувано перші ракети радянського зразка, які працювали на гібридному та ракетному паливі.

У вересні 1933 року у москві було засновано Реактивний науково-дослідний інститут на базі газодинамічної лабораторії та МосГВРР, а Корольов отримав посаду заступника начальника навчального закладу. Корольов очолював відділ крилатих ракет, у 1937 році стає очільником групи ракетних апаратів.

Ув’язнення 

Сергія Корольова заарештували 27 червня 1938 року, а 27 вересня цього ж року на закритому засіданні суду було винесено вирок, у якому академіка засудили до десяти років виправно-трудових таборів на Колимі із позбавленням прав на п’ять років та конфіскацією майна.

І родина, і відомі льотчики намагалися посприяти у покращенні ситуації, зокрема, ув’язнений у стінах ЦКБ-29 авіаконструктер Туполєв. 

Корольов особисто двічі звертався до Сталіна з проханням переглянути справу його засудження. Восени 1940 року відбулися зміни в умовах його покарання і йому було призначено відбувати термін у  ЦКБ-29, який очолював ув’язнений Туполєв. 

Під час війни, перебуваючи у статусі засуджених, вони з Туполєвим спільними зусиллями розробляють проєкт літака Ту-2. Згодом Корольов переводиться до Казані, до проєктного інституту, де над розробкою реактивних двигунів працюють вчені та інженери, “вороги народу”. Там він працює над розробкою реактивного двигуна для бомбардувальника Пе-2. 

27 липня 1944 року Корольова достроково звільнили з-під арешту та ліквідували його судимість. Втім, оскільки повернутися домоду, маючи тюремне минуле, непросто, він продовжує працювати в КБ. 

Восени 1945 року Корольов отримує доручення поїхати до Німеччини, вивчати німецьку трофейну техніку, зокрема ракетну.  

Корольов на посаді головного конструктора

1946 року Корольов отримує посаду головного конструктора балістичних ракет та стає начальником відділу Навчально-дослідницького інституту-88. Так, зокрема, завдяки його діяльності розробляються і виходять на ринок перші радянські балістичні ракети: Р-1, Р-2, Р-11, Р-11ФМ, а також ракета середньої дальності Р-5. 

У серпні 1956 року Корольов стає очільником та головним конструктором ракетного центру ОКБ-1, який є найбільшим у державі. 

Найзначнішим досягненням академіка як авіаконструктора вважають проєктування міжконтинентальної балістичної ракети  під назвою Р-7, яку вдалося успішно запустити у серпні 1957-го. Ця міжконентальна балістична ракета є першою у світі.  Також 4 жовтня 1957 року вдалося запустити перший в історії штучний супутник Землі. У квітні 1961 року було організовано перший політ у космос на кораблі “Восток”. 

Найважливішим конструкторським досягненням Корольова була перша у світі міжконтинентальна балістична ракета Р-7, перший вдалий запуск якої відбувся 27 серпня 1957 року. Р-7 стала основою для створення цілої родини ракет-носіїв, що забезпечили низку фундаментальних досягнень у галузі безпілотної та пілотованої космонавтики.

Під керівництвом Корольова у якості головного конструктора було сконструйовано перші космічні літальні апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд» та проєкт “Союзу”, космічного корабля. 

Олег Ольжич (Кандиба)

Народився український поет, археолог, націоналіст та політичний діяч Олег Ольжич 21 липня 1907 року у Житомирі. Його батьки – Віра Свадковська та Олександр Кандиба, який залишить літературний спадок під іменем Олександр Олесь. 

Батько Олега Ольжича, попри свою любов до сина, якого він пестливо називав Лелека та писав вірші на його честь, не мав змоги багато часу приділяти його вихованні, адже постійно перебував у пошуках заробітку. Мати Ольжича полишила сина на бабусю та поїхала продовжувати навчання у Петербурзі. Тобто, вихованням майбутнього культурного діяча займалися його бабусь та дідуся. Лише у 1909 році відбулося возз’єднання сина з батьками, адже вони переїздять до Києва, де Олександр Олесь знайшов роботу за спеціальністю.

Про дитинство Олега Ольжича є інформація, що він освоює таке заняття як читання у три роки, а у п’ять років створює п’єсу на три дії про часи козацтва. 

1917 рік стає переломним для родини Олега Ольжича. Його батько, поет-лірик, вливається у політику, приправлену революційними моментами. Так, Олександр Олесь починає працювати культурним аташе у місті Будапешт. Мати Олега Ольжича разом з ним виїжджають до Чехословаччини, яка слугувала притулком для патріотів України, які боролися за її незалежність. 

Перебуваючи за кордоном, далеко від рідної України, Олег Ольжич зацікавлюється українською національною ідеєю. Так, 1929 рік ознаменувався для нього вступом до організації Українських Націоналістів, майже одразу він стає її лідером. Його пов’язують із створенням Культурної реферантури ОУН, яка займалася виданням творів українських націоналістів, які були як легальними, так і нелегальними. Навколо реферантури єдналися відомі культурні діячі та митці. 

Олег Ольжич після завершення навчання у Карловому університеті у Празі, де він отримав фах археолога та захистив докторську, починає свою діяльність у Гарвардському університеті в США – читає там лекції студентам. 

Перебуваючи за кордоном, Олег Ольжич не забуває про популяризацію української національної ідеї. У США він ініціює створення Українського наукового інституту Америки. 

Паралельно із роботою над популяризацією українською національною ідеєю, Олег Ольжич видає поетичні збірки “Рінь”, яка вийшла друком у 1935 році та “Вежі”, яка побачила світ у 1940 році. Видання цих збірок заявило про його непересічність та яскравість творчості. 

Своєю літературною творчістю Олег Ольжич зміг популяризувати цінності, притаманні українцю та українській нації. Та слова, на думку публіциста, замало, тож важливо не забувати про дії. Тож, пам’ятаючи про свої переконання, після нацистської окупації Житомирщини, Олег Ольжич, долучившись до похідних угруповань ОУН, їде на Батьківщину, на Житомирщину, де організовує підпільний рух. Першочерговим призначенням цього руху була розбудова України. 

У 1941 році Олег Ольжич приїжджає до Житомира та стає на чолі редакції газети під назвою “Українське слово”. Очолював редакцію Іван Рогач. 

У вересні 1941 року Олег Ольжич разом з однодумцями міняє місце проживання та приїздить до Києва. Цей рік слід вважати останнім у його житті, коли він бачив Житомир, у якому народився та провів дитинство. Загинув великий патріот України 10 червня 1944 року у гестапо. 

Завдяки вивченню старих планів забудов у Житомирі та розмовам із місцевими мешканцями, вдалося дізнатися про те, за якою адресою мешкав Олег Ольжич. Так, він проживав на Лермонтовській, 13, у цьому ж будинку розташовувалася і редакція газети “Українське слово”. 

Його іменем у Житомирі названо вулицю, також встановлено меморіальну дошку. У 2007 році його іменем названо Житомирську обласну універсальну наукову бібліотеку.

Борис Лятошинський 

Ім’я композитора тісно пов’язане з Житомиром, адже саме у цьому місті він народився у 1895 році, тут минули роки його дитинства та трохи юнацького віку. Варто зазначити, що 1910 року батько Бориса Лятошинського став директором Житомирського комерційного училища, яке очолював протягом дев’яти років. Самого же майбутнього композитора ще у часи юнацтва зацікавило історичне минуле українського народу, що з часом розвинулося у використання цієї тематики зокрема в оперних та симфонічних композиціях. Вочевидь, інтерес до історії виник у Лятошинського через вплив батька. 

Оскільки як батько, та і мати композитора мали хист до музичного мистецтва, то сприяли виникненню інтересу до заняття музикою у своїх дітей. Так, ще з дитячих років Борис Лятошинський вправлявся у грі на фортепіано, а у рік, коли його батько очолив комерційне училище, розпочинає вивчати гру на скрипці. Свої дебютні музичні композиції створює цього ж 1910 року – це були мазурка, міні-п’єси для піаніно, ще через якийсь час створює фортепіанний квартет. До слова, ці написані ним композиції обирають для виконання житомирські музиканти. 

Майбутній композитор проходив навчання у Житомирській чоловічій гімназії, випускником якої став 1913 року. Борис Лятошинський навчався у Київській консерваторії та паралельно вивчав юриспруденцію у Київському університеті.

У 1920 році Борис Лятошинський починає свою діяльність у ролі викладача: навчає студентів  теорії музики у консерваторії в Києві. 1922 року йому довіряють клас зі спеціальної теорії композиції. Композитору вдалося зосередити навколо себе творчих молодих людей, тож протягом 1922-1923 навчальних років його клас налічував більше 20 учнів. 

Теорію музики Борис Лятошинський викладав у консерваторії в Києві у період з 1922 року і до смерті. 

Слід розповісти про Бориса Лятошинського як про культурного діяча. Так, його творчість шанується не лише в Україні, а й за кордоном. Стиль його музичних творів поєднує в собі елементи культури Європи та українських національних традицій, проте разом з тим має неповторний стиль.

Композитору були до снаги практично усі музичні стилі. Його авторству належать опери, симфонії, симфонічні поеми, хори, капели, квартети, квінтети, вокальні та фортепіанні композиції. 

Через талант та здобутки, композитора не оминула критика, так, його постать опинилася під прицілом московських ідеологічних діячів, які, по суті, у ті часи, керували українською музикою. 1951 року світ почув Третю симфонію композитора Бориса Лятошинського, та майже зразу було організовано збори, на які українське об’єднання композиторів запросило учасників з Москви. Тоді, на цьому абсолютно цинічному та безпідставному зібранні, здобуток Лятошинського було названо антинародним. 

Борису Лятошинському давалося важко те, що його не визнають на його Батьківщині, а окрім цього, ще й піддають публічному осуду. Більше того, його змусили відредагувати його твір Третя симфонія. 

1995 року визнання зазнають його симфонії: диск із їхніми записами, які видає “Марко Поло” у США, стають кращим записом року. 

Варто зазначити, що Бориса Лятошинського пам’ятають як талановитого диригента і піаніста, він отримав дві державні премії, також на його рахунку велика кількість медалей та орденів. 

1945 року композитор отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1967 року став народним артистом СРСР. Його опера “Золотий обруч” 1971 року здобула Шевченківську премію.

Помер композитор Борис Лятошинський 1968 року. Навіть після смерті його постать тісно пов’язано з Житомиром. Так, його іменем названо музичну школу №1. Також на місці, де стояв будинок, у якому народився Лятошинський, встановлено його погруддя. 

Святослав Ріхтер

Народився піаніст 1915 року в Житомирі у родині із міцними музичними та театральними традиціями: дідусь Святослава Ріхтера – органіст у кірсі, батько – піаніст, який як викладав музику, так і займався концертною діяльністю, мати грала у аматорських виставах та на фортепіано. 

Старт навчанню у сфері музичного мистецтва дав Святославу Ріхтеру його батько. Так, 1916 року Теофіл Данилович за запрошенням переїхав до Одеси, де почав працювати органістом у місцевій кірсі та паралельно займатися викладацькою діяльністю у консерваторії. Святослав Ріхтер до 1922 року проживав у Житомирі, на вихованні тітки Мері. У віці 15 років піаніст переїжджає до Одеси, де жили його батьки, і, навчаючись у загальноосвітній школі, розпочинає свою кар’єру акомпаніатора у місцевій філармонії. Попри це, він продовжує навідувати Житомир або на час літніх канікул, або під час відпустки. У цей час він приходить у музичне училище до дядька Миколи Москальова, влаштовував у цьому навчальному закладі музичні концерти. 

1937 року піаніст починає навчатися у Московській консерваторії у класі професора Генріха Нейгауза та веде бурхливу концертну діяльність. 1945 року йому присуджують першу премію за результатами Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців, тоді його було визнано музикантом світового масштабу. Для Ріхтера розпочався період активної концертної діяльності, він гастролював спочатку у межах СРСР, з середини 50-х років розширює географію поїздок до світового масштабу.

У Житомирі піаніст бував неодноразово. Зокрема, у 60-ті роки він давав безкоштовні музичні концерти для студентства, чим засвідчив відмінне володіння техніками гри. Окрім Житомира, виступав у Львові, Києві, інших обласних центрах та невеликих населених пунктах. 1988 року Ріхтер їде у турне по Україні, яке бере початок у Львові. 

Житомирська письменниця Марія Рудак: література та громадська діяльність

Талановита жінка здобула чимало перемог. Не лише письменництвом відома Марія Рудак, але й громадською діяльністю. В 2015 році її нагородили медаллю «За любов та...

У неї брали автографи у Парижі та Мілані: як колишня житомирська пацанка кар'єру моделі в пляшці втопила

Ще в 15 років юна красуня із Житомирщини на ім'я  Куровська Дар’я зрозуміла, що таке слава, злети й падіння, скуштувала, яке ж на смак...
.,.,.,.