Цей текст про воїна, якому судилося після довгої політичної еміграції повернутися на батьківщину і зустріти тут свою… смерть. За свою військову і революційну діяльність назбирав кілька псевдо: “Рокош”, “Житомирський”, “Юрій”, “Органський”. Далі на zhytomyrski.info.
Перші кроки
Микола Орестович народився 28 (за іншими даними 18) березня 1898 року в православній сім’ї Ореста Михайловича і Євдокії (в дівоцтві Глинка) Сціборських, його батьки — українці з польським корінням. В Першій Житомирській чоловічій гімнізії юний Микола закінчив 6 класів 1915 року.
Служба короні Романових
Під час Першої світової війни через мобілізацію мільйонів гостро постала проблема нестачі командирів, тож країни відкривали експрес-курси для навчання старшин і підстаршин. 1916 року Микола Орестович закінчив подібну Військову школу прапорщиків. Сціборський проходив службу у елітному лейб-гранадерському Катеринославському полку. Під час бойових дій був двічі поранений, в тому числі і хімічною зброєю у листопаді 1917 року; через поранення втратив 50% працездатності. За бойові заслуги перед Російською імперією був нагороджений орденами святої Анни, святого Станіслава, Георгієвським хрестом.
Національний порив і Сціборський
Мобілізовані у шанцях позиційної війни спілкувалися між собою та пізнавали свою етнічну чи ідеологічну приналежність. Після кількох років кровопролитної війни, яку всі обіцяли закінчити швидко, камінь фронту почав підточуватися. Лютнева революція у березні 1917 року дала надію поневоленим народам на відновлення своєї етнічної культури, одна із перших умов — створення національних частин у імперській армії. Сціборський очолює таку “автономну національну військову частину” українців, створену в його корпусі в жовтні 1917 року. Після виписки зі шпиталю демобілізувався та долучився до роботи при структурі Української народної республіки. Службу в царській армії залишив у чині поручика на посаді командира батальйону.
Отримав посаду при військовому міністрі Жуковському, був вартовим старшиною при Кабінеті Міністрів Голубовича. Критикував роботу міністерства, обурювався тим, що підготовка і освіта деяких посадовців не відповідала займаній посаді.
Поразка українського руху
Житомирянин бачив, що Центральна рада не достатньо сильна інституція для створення держави, тому схвально поставився до гетьманського перевороту. За часів Скоропадського отримав посаду помічника повітового коменданта Козелецького повіту на Чернігівщині. Але гетьманська влада також не виправдала надій патріотів, серед яких був і Сціборський. Грамота про федералізацію, яку, як писав сам гетьман, він ухвалив задля підтримки Антанти, відштовхнула від його українців та втягнула Україну в криваву війну.
За Директорії Микола Орестович служить в українській кінноті, 1920 року отримує звання підполковника. 21 листопада 1920 року інтернований разом з іншими вояками УНР на землях Польщі.
Сціборський в еміграції
1924 року закінчує курси Академії генерального штабу Армії УНР. У листопаді 1925 року в Празі Сціборський очолює Легію Українських Націоналістів. Перші етапи творення Легії супроводжувалися постійними дискусіями — обрати шлях італійських фашистів чи шукати іншу путь досягнення мети. Противники фашистського шляху на чолі з Сціборським після довгих дискусів переконали своїх опонентів. Як очільник Легії, житомирянин доклав зусиль для підготовки Конгресу Українських Націоналістів, як емігрантської платформи, де борці у еміграції зможуть згуртуватися для досягнення спільної мети — створення незалежної української держави.
Головою Віденського Конгресу на початку 1929 року був Сціборський. За проханням Коновальця — голови Української військової організації — Миколу Орестовича обрали до Проводу ОУН.
Роздуми та державницькі ідеї Сціборського розкинулися по сторінках націоналістичних видань “Національна думка”, “Державна нація”, “Самостійна думка” і “Розбудова Нації”. Активно займався розбудовою ідеї українських державності та націоналізму.
Після розколу ОУН Микола Орестович приєднався до крила “мельниківців”.
Роздуми житомирянина
У міжвоєнні часи воїн проявляється і як майстерний публіцист. У вигнанні Сціборський аналізує особистий і спільний пройдений шлях, пропонує як рухатися зараз і який шлях має бути надалі. Микола Орестович наголошував, що українство має створити власну національну ідеологію, не орієнтуючись на італійський фашизм, хоч тоді він був і відносно “м’який”. Ідеолог зауважував, що не варто сподіватися, що Гітлер допоможе створити незалежну Україну. Хоч нацисти могли створити умови для відродження української держави, розраховувати було потрібно лише на свої сили.
Попри засудження ідеології фашизму, нацизму і комунізму Сціборський був прихильником вождизму і диктатури, але на перший час. На його думку, для боротьби та творення держави потрібна влада сильної руки. Після перемоги у боротьбі за незалежність диктатура мала плавно перетворюватися у демократичний лад.
Конституція Сціборського
У вересні 1939 року Провід ОУН доручив Сціборському написати проект конституції майбутньої України, адже війна розгорілася уже на землях українського народу, хоч і в складі Польської держави. За спогадами Андрія Мельника, публіцист написав проєкт конституції самотужки всього за три дні. Документ мав одинадцять розділів. За ним Україна визначалася як націократична президентсько-парламентська республіка, на основі національної єдності, понадкласовості і надпартійності. Важливою частиною конституції була частина про сили оборони України. Сціборський визначав, що збройні сили можуть використовуватися лише для самооборони країни, вони мають складатися з сухопутної армії, повітряного та морського флоту. Згідно проєкту визначався державний контроль у сфері фінансів, економіки, а людська праця визначається як соціальний і етичний обов’язок всіх громадян. Громадяни мали базові соціальні права (шлюб, право власності, політичні та ін), свободи (вільне проживання, вибір професії тощо). Чужоземці були обмеженими лише у політичних правах.
Повернення на батьківщину
Після нападу нацистської Німеччини на СРСР обидва крила ОУН відправляють свої похідні групи в Україну. В складі “мельниківської” групи ОУН Сціборський прибуває в Житомир. 30 серпня 1941 року загинув разом зі своїм побратимом Омеляном Сеником.
Історія вбивства “мельниківців” не прояснена досі: на обох невідомий здійснив напад, зробивши кілька пострілів, Сеник загинув майже одразу, а до стікаючого кров’ю Сціборського гестапівці не пустили лікаря, він помер, втративши багато крові. Вбивства патріотів спричинили нові дискусії в українському русі, припущені версії, що вбивство виконали співробітники гестапо чи НКВС або ОУН(Б). Тіла “мельниківців” поховали на подвір’ї Спасо-Преображенського собору. Коли Житомир опинився знову під контролем радянської влади, могили були зрівняні із землею. Після проголошення незалежності України могили було знайдено і поставлено пам’ятну дошку.
Біля могили оунівців націоналістичні організації відзначаються пам’ятні дати, пов’язані з історією України. 2016 року одну із вулиць Житомира перейменували на честь борця за свободу України, а з нагоди стодвадцятиріччя з дня народження відомого житомирянина обласна рада призначила 2018 рік роком Сціборського. Має звання (посмертно) почесного громадянина Житомира.
